За кілька років до початку повномасштабної війни в одній із приватних розмов я сказав: «Українців виправить війна». У тому вислові я не зауважив своєї гарячковості, але мене перепитали: «Ти справді думаєш, що війна допоможе?» Я не знав, що відповісти, і мовив: «Напевно, так».
Тоді я не розумів, що таке війна. Мені прикро, що нині вона стала нашою повсякденною реальністю.
Чи можемо ми набути ідентичності в інший спосіб, окрім проживання війни?
Якщо людина щось не цінувала, то починає робити це тоді, коли його втрачає. Під час війни ми неуникно втрачаємо людей, домівки, майно, гроші, ілюзії. А можливо, навіть надію. Его людини намагається привласнити собі домівки, хоча на це є юридичне право, але зараз я маю на увазі психіку. Его привласнює собі гроші, подеколи людей і навіть мову. Адже так комфортно мати щось своє і не відчувати тривоги через загрозу втрати. Ми зрозуміли, що нас як людей може не стати, нас можуть знищити як країну, і тоді зникне ідентичність громадянина України.
Розмірковуючи про спосіб, у який люди могли б осягати й переосмислювати власну ідентичність, я дійшов висновку, що найоптимальнішим варіантом є поступова психічна робота з усвідомлення, яке розширюється від внутрішніх процесів людини до зовнішніх. Навчаючись розуміти себе, людина неодмінно починає розуміти інших, їхню відмінність і цінність. А також різні варіанти можливих взаємодій між людьми.
Цей процес не терпить насилля, його можна здійснювати лише через зацікавленість. Інституції на таке майже не здатні. Ми покладаємося на культуру, психологію, мову, та чи достатньо цього?
Турбуватися про себе навчає родина. Потім це вміння поширюється на оточення. Коли в країні люди починають поважати інших і турбуватися про них, це стає помітно. Припарковані без порушень автівки, ввічливість, шанобливість і взаємопідтримка у суспільстві та безліч інших маркерів засвідчують рівень позитивних змін. Проте наша держава не така прихильна до нас, громадян, як, скажімо, високорозвинуті країни Європи. Ми бачимо багато несправедливості і кричущих випадків зловживання владою у власних інтересах. Це обурює та засмучує або ж призводить до ігнорування. У кожного свій спосіб.
Звідки ж за такого байдужого ставлення держави до громадян у них стільки відваги й бажання захищати Україну?
Напевно, у пам’яті простих людей зберігся звʼязок України з чимось цінним, важливим, таким, що є своєрідним символом України. Попри намагання знищити Україну, вона «ще не вмерла», а навпаки – пробуджується. Можливо, ми спостерігаємо за подією світового значення – творенням символу нації.
Ідентичність кожного інтегрується у цей символ України унікальними для кожної людини способами, що забезпечує йому стабільність і водночас гнучкість.
Особисто я відчуваю цей символ як щось дуже велике, світле, неагресивне. Він може приймати і підтримувати, даючи сили.
Українці воюють не за владу, а за цей символ України, який живить майбутнє і кожного з нас. Так ми створюємо у цьому символі можливість піклуватися про нас, громадян, згодом. Напевно, силу, якої Україні так довго бракувало, вона отримає через механізми психологічної проєкції.